ДО ДНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ

Цьогоріч в Україні з’явилося нове свято – День Української Державности. Це свято українці відзначатимуть щорічно 28 липня – у день Хрещення Руси-України.

Бо ж насправді Українській державі не три десятки років. Україна, як державне утворення українців-русичів, має тисячолітню історію. 1991 року відбулося ВІДНОВЛЕННЯ Української Державности.

Історики становлення Української держави поділяють на кілька періодів:

Перший — Київська Русь, Галицько-Волинська держава.

Другий — Запорозька Січ та Українська козацька держава (Гетьманщина).

Третій — УНР за Центральна Рада, Українська держава за Павла Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР.

Четвертий — сучасна Українська держава.

ДОВІДКОВО

(за матеріалом Олександра СВЯТОЦЬКОГО, головного редактора юридичного журналу «Право України», доктора юридичних наук, професора, академіка НАПрН України):

Витоки Української державности

На превеликий жаль, для українського народу становлення національної державности відбувалося досить складно й упродовж тривалого часу. Однак, незважаючи на всі труднощі, Українська державність укріпилася і має свою давню історію.

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини І тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я (на території сучасних Миколаївської, Херсонської, частини Одеської областей, а також у Криму) сформувалися перші державні утворення. Це були ранньосередньовічні держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й становлення організованого суспільства у державу.

Етапи становлення Української державности

Історія України — це фактично історія національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу. Ця боротьба була спрямована на визволення українського народу з-під іноземного панування та здобуття національної державної незалежності. У періодизації історії Української держави можна виділити такі періоди її становлення і розвитку: перший — Київська Русь, Галицько-Волинська держава. Другий — Запорозька Січ та Українська козацька держава (Гетьманщина). Третій — УНР за Центральної Ради, Українська держава за П. Скоропадського, УНР за Директорії та ЗУНР. Четвертий — сучасна Українська держава. На жаль, були періоди, коли Українська державність була перервана і її територія перебувала у складі іноземних держав. Політика, яку проводили поневолювачі українських земель, переважно негативно позначалася на етнічній свідомості українців. Проте українці, як і інші європейські народи, формувалися волелюбними і завжди прагнули мати свою державу, а в часи її відсутності піднімалися на боротьбу за її відродження.

Варто наголосити, що зародження ранньої Української державности почалося з VІ ст. н. е., засновниками якої стали князі Кий, Щек та Хорив, котрі започаткували династію перших її правителів — Києвичів (як у сусідній нам Польщі — династія П’ястів). Подальший розвиток «Руської землі» привів до утворення могутньої ранньосередньовічної Української держави — Київської Руси, основу якої становили етнічні українські землі. Підкреслюємо свою позицію, яка збігається з державницькою позицією багатьох відомих давніших і сучасних істориків та дослідників, — саме української. Спроби російських великодержавних істориків — і царських, і пізніших часів — зобразити Київську державу російською, Київ — «матерью городов русскіх» були спробами присвоїти собі чужу державницьку історію, тобто нашу, українську, історію. Невдалим, дещо пом’якшеним, варіантом великодержавної науки є й спроби зобразити Київську Русь так званою колискою трьох братніх народів. З ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ ст. Київська держава була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. У ХІІ—ХІІІ ст. князівські міжусобиці, свавілля заможного боярства, татаро-монгольське нашестя послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Руси. У XIV ст. історичні події розвивалися для України несприятливо. На її землях настав період глибокого економічного, політичного і культурного занепаду. Володарем усієї території колишньої Київської Руси впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручалися мало, обмежуючись, переважно, збиранням податків і поборів, функціями загального керівництва тощо. Розпад стародавньої Київської держави призвів до посилення регіональних князівств, які, по суті, у ХІІ — на початку ХІІІ ст. стали незалежними державами. Однією з них, на західних землях Руси-України, стала Галицько-Волинська держава. У ній продовжували розвиватись традиції Українського державотворення. Проте в другій половині ХІV ст. Галицько-Волинська держава припинила своє існування. Приєднання українських земель до Речі Посполитої і встановлення на них польськими магнатами та шляхтою тяжкого соціального, національного, релігійного і мовно-культурного становища зумовили численні повстання і врешті-решт Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. За своєю суттю, характером, метою вона може бути прирівняна до великих революцій, які в ХVII—ХVIIІ ст. охопили всю Європу. Це була національно-визвольна, соціально-політична революція за право на свою державу, рушійною силою якої був увесь український народ, а керівництвом — козацька старшина й українська шляхта, оскільки національної буржуазії, яка в західноєвропейських революціях була їх організатором і керівником, в Україні ще не було, у будь-якому разі — достатньо численної і міцної. Національно-визвольна війна 1648—1657 рр. привела спочатку до виникнення української державно-політичної автономії (у складі Речі Посполитої), а згодом — незалежної Української козацької держави. Це був другий етап в історичному процесі становлення Української державності — після Київської Руси та Галицько-Волинського королівства. Підвалиною її відродження стала військово-адміністративна система, що склалася у Запорозькій Січі. Організуючою силою, стрижнем визвольної революції, творцем незалежности України було українське козацтво (переважно українські селяни, представники міського населення тощо). Хочеться відзначити ще одну важливу складову Української державности тієї епохи: під час національно-визвольної боротьби зародилась ідеологія Української національної державности, яку сприйняли не лише козацька старшина і шляхта, а й широкі народні маси. Важливу роль у цьому процесі відіграла й Українська православна церква.

Українська козацька держава цієї доби — зі своїми центральними та місцевими органами влади, адміністрацією, судами і військом, зі своєю територією (яка, щоправда, не мала чітко визначених кордонів, бо вони іноді змінювалися залежно від зовнішньополітичної ситуації — але все ж територія була, бо без цього немає держави!) — за формою правління була, вважаємо, демократичною республікою з виборним гетьманом на чолі, унітарною, з демократичним політичним режимом.

Однак істотним недоліком новоствореної держави було нерозв’язання важливої соціально-економічної проблеми — не було звільнено від особистої залежності заможних землевласників усе селянство, не ліквідовано його борги і численні повинности. Не була диференційована компетенція державних органів — вони переважно виконували одночасно і адміністративні, і судові, і військові функції тощо.

Створена в результаті національно-визвольної війни проти Речі Посполитої Українська козацько-гетьманська держава проіснувала понад сто років — із середини ХVII ст. до кінця ХVIIІ ст. Незважаючи на приєднання до Московської держави у 1653—1654 рр., вона ще тривалий час продовжувала зберігати всі ознаки державности — територію, органи публічної влади, армію, судову систему, право. В Україні, як вважаємо, існувала республіканська форма правління з виборним главою держави — гетьманом. Спочатку ці ознаки виявлялися чітко, оскільки у складі Московського царства Україна мала значну державно-політичну автономію. Проте надалі наполегливо і послідовно Московія стала проводити політику обмеження української автономії. Почалося з обмеження компетенції гетьмана, Ради генеральної старшини (генерального уряду) та козацької військової ради. Згодом ліквідовано виборність усіх органів влади і управління в Україні — їх стала фактично призначати російська влада. У 1764 р. гетьманство було ліквідовано остаточно, 1775 р. — Запорозьку Січ. У 1783 р. ліквідовано попередній адміністративно-територіальний устрій України, її право, тоді ж — закріпачено селянство. Російська імперія на той час зміцніла настільки, що не потребувала вже ні окремої України, ні козацького та запорозького війська. Україна стала адміністративно-територіальною частиною Російської імперії, на її територію поширено дію російського законодавства, управлінську систему. Головними причинами втрати Україною незалежності, втрати своєї державності були постійні чвари серед політичної еліти, відсутність єдності цієї еліти з народом. Особисті, корисливі інтереси старшини, шляхти переважали інтереси загальнонаціональні. Зрівняння цих верств із московським дворянством, надання їм нових земель, привілеїв нейтралізувало значну частину старшини і шляхти, вони й самі стали закріпачувати вільних селян, козаків. Суспільство розкололося. Загравання з українською старшиною і шляхтою російської та польської влади зумовило їх відречення від ідей незалежности, оскільки за цю незалежність можна було втратити все — маєтки, життя. Козацтво, позбавлене керівництва політичної еліти, поводилось пасивно, селянство і міщанство — й поготів. Тому спроби гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи відновити Українську державність зазнали поразки. Отже, приєднання України до інших держав — Росії і Речі Посполитої було помилкою. Це призвело до того, що Україна не тільки втратила свою незалежність і державність, а й стала звичайною провінцією цих держав.

Наступний етап національно-визвольної боротьби українського народу за свою державу припадає на 1917—1921 рр. В умовах краху Російської й Австро-Угорської монархій та революційних подій український народ знову став на шлях свого державного відродження. Українська національна революція 1917—1921 рр. мала епохальне історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального поневолення на початку XX ст. український народ відновив свою незалежну державу. У той час Україна пережила різні форми національної державності: Українську Народну Республіку за Центральної Ради, Українську державу — Гетьманат П. Скоропадського, Українську Народну Республіку за Директорії і Західноукраїнську Народну Республіку, але державну незалежність втримати не змогла.

У результаті збройної агресії більшовицької Росії за допомоги місцевих більшовиків проти Української Народної Республіки у Харкові 25 грудня 1917 р. було проголошено Українську радянську республіку, яка проіснувала до 24 серпня 1991 р. У 80-х рр. ХХ ст. в економіці (насамперед) та всьому суспільно-політичному житті Союзу РСР відбулися серйозні зміни. Багаторічне правління більшовиків-комуністів з їх утопічною теорією створення в короткий час суспільства «загального благоденства», соціальної рівности та справедливости, широкої демократії і народовладдя насправді перевтілилось в тоталітарну антидемократичну диктатуру, в суспільство людей-гвинтиків, повністю позбавлених загальнолюдських природних прав і свобод, підвладних волі компартійно-державної еліти. Але управління найбільшою територією однієї з найбільших за кількістю населення держав диктатурними методами нескінченно тривати не могло. У багатьох національних республіках з’явився рух протесту, почастішали вияви національно-визвольної боротьби, що були об’єктивною реакцією щодо політики русифікації усього населення країни, небувалого і необґрунтованого вивчення ролі та значення, культури і мови одного народу — російського. Політики, що проводилась уперто і наполегливо, в усіх галузях життя, і позбавляла інші народи країни своєї самоідентичності, мови, історії, традицій. Почав падати і міжнародний престиж Радянського Союзу, частішали вияви його агресивності, силові спроби нав’язати свою політику і волю багатьом іншим країнам і народам. Криза економіки, в соціально-політичних відносинах всередині країни, антидемократична політика щодо неросійських народів призвели до краху радянської федерації. Країни Балтії, Україна, Грузія та інші колишні «союзні республіки» стали на шлях проголошення державної незалежності, який М. Горбачов образливо назвав «парадом суверенітетів». Але це був не «парад», а об’єктивний, природний процес. Проголосила, а точніше, відновила свою державну незалежність, справжній, а не фіктивний суверенітет і Україна — Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Актом проголошення незалежности України 24 серпня 1991 р.

#ПозашкілляДОНХМР

Більше новин ось тут: https://osvita.khm.gov.ua/?cat=1